Що робити, коли на носі Новий рік, а святковий настрій вирішив не з’являтися? Максим поставив це питання саме вчасно — до улюбленої народом події залишилося менше двох днів.

Зараз Максим лежав на дивані, прокинувшись хвилин п’ять тому. Про Новий рік навіяв думку сон.

У ньому хлопець підморгував Снігуроньці та роздавав дітям цукерки. Святим Миколаєм він ніколи не був (хоча друзі пропонували подібним чином заробити), але посил, що відчув від мешканців сну, явно був звернений до нього, як до казкового персонажу.

Дивний сон викликав посмішку. Максим давно перестав вірити у дива. Він дивився на себе збоку та бачив похмурого дорослого, який вірив виключно банкам, сподіваючись, що кредитний відсоток справді настільки малий, наскільки ті обіцяють. Все, що залишилося у світі Максима, коли він переступив рубіж тридцятиліття – надія, що колись він здійснить свою мрію та стане багатим, відомим і щасливим. Банальна історія сучасних дорослих, у якої часто однакова кінцівка.

Зробивши всі ранкові процедури, хлопець поплентався на кухню готувати каву. Електричний чайник протяжно завив, немов вовк, і вимкнувся.

Максим у цей час стояв біля столу та дивився у вікно.

Повноцінний світанок ще не настав. У сірій темряві горіли різнокольорові гірлянди, якими люди оформили вікна. «Треба будинок, може, прикрасити», — задумався хлопець. Так він казав собі щодня, починаючи із п’ятнадцятого грудня.

***

До останнього в цьому році робочого дня залишалося дві години. Це означало, що є близько двадцяти хвилин на власні потреби. Наприклад, випити кави або… погляд упав на одну з шафок. Максим називав її «полицею спогадів».

Тут замість посуду лежали різні листівки та листи.

— Чому б не погортати минуле? — запитав він вголос.

Зручно засипав пакетик кави в чашку, залив окропом, розмішав і поставив на стіл. Сам дістав «багатства» з шафки та поклав цю стопку паперів поруч із кавою.

Сів за стіл, сьорбнув пекельно гарячий напій і став дивитися «ностальгічну документацію». Він знайшов безліч цікавого та непотрібного, на кшталт валентинок однокласниці Даші за п’ятий клас і диплому найкращого співробітника місяця в Макдональдсі, який отримав років десять назад.

Випивши майже всю каву, Максим підняв стос, щоб покласти його на місце, але з купи паперів випала невелика листівка. Чомусь не бачив її раніше, хоча щойно перегорнув кожен аркуш. Поклав «спогади» назад у шафку та підняв листівку.

На ній красувався по-дитячому невміло намальований заєць поруч із прикрашеною ялинкою. Зверху кострубатими літерами було написано «З новим роком!». Позаду тим же почерком значилося послання:

«Дарогий Миколаю! Я не хочу падарунків. Все потрібне мені падарують батьки. Від тебе я прошу ліше одного.

Зроби так, щоб я завжди залишався дитиною. Я хочу навіть у трицять років, якщо до такого віку живуть, грати в пістолєтики і скочуватися на санчатах с гірки.

А ще я хочу посміхатися та любити маму с татом. І щоб ти завжди дивився у вікно як я читаю вірші на Новий рік і пишався мною.

Твій Максимко».

Максим щиро посміхнувся. Ну, хоч щось справдилося.

Хто, як не п’яний Макс, із мазохістським задоволенням читає друзям кожен Новий рік свої матюкливі вірші? Про цей талант уже відомо всім, хто його знає.

З батьками ж він встиг посваритися ще дванадцять років тому, коли не захотів навчатися в університеті. Після цього батько офіційно зрікся нього. Тато був суворих правил і завжди діяв так, як належить.

А дитина, яка писала цей лист, була безжально вбита в чотирнадцять років, коли сімнадцятирічна дівчинка зі школи позбавила її цноти. Тоді на зміну дитинству прийшли гулянки, секс і рок-н-рол.

Однак щось колихнулося в душі. Ніби в ній прокинувся колишній Максимко. Максим навіть відчув, як хлопчик потягується та позіхає, а потім вистрибує з темряви підсвідомості, за якою ховався, ніби укритий ковдрою.

Ось він — усміхнений і веселий вигукує:

«Так у тебе навіть будинок не вбраний! Давай новорічити — час уже!».

Спершу Максим не повірив сам собі. Але він точно почув цю фразу. І думка була його, але не зовсім його.

— Бери ручку та блокнот, — сказав він (чи не він?) уголос.

Все, що залишалося, — підкоритися власному голосу.

На аркуші кострубатим дитячим почерком став з’являтися перелік:

1. Оформленя будінку та ялинка.

2. Фільми про Новий рік.

3. Подарунки.

4. Радість.

5. Скотиця на санчатах с гірки.

— Це треба зробити до Нового року, — наказав сам собі Максим. Або хтось, хто тепер, очевидно, жив у його голові. — На роботу не піду. Потрібно зателефонувати до Бориса Львовича. Сказати, що захворів. Почну прямо сьогодні виконувати список.

Здивовано почухавши потилицю, Максим подзвонив начальнику та взяв «відпустку» вже до п’ятого січня, коли починався робочий тиждень. На його подив, Борис Львович погодився без проблем. Це було неймовірно дивно, адже начальник ніколи не відрізнявся доброю вдачею.

Потім Максим одягнувся, взувся та вирушив до найближчої крамниці. Купив різних прикрас для дому, а також пряників у вигляді будиночків та чоловічків. Весь цей час він не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Але робив так, як сам собі велів, бо боявся уявити навіть, що збожеволів. Краще вдавати, що все вирішує він.

Інакше маленький світ, створений дорослою розумною людиною, розійдеться по швам.

***

Прийшовши додому, хлопець почав розкидати святковий дощик по кутах кімнати, вішати на люстру, наклеювати сніжинки на вікна.

Вже через двадцять хвилин він вже прикрашав квартиру з непідробним задоволенням. Таких емоцій не відчував дуже багато років.

Коли прикрас не лишилося, Максим став посеред квартири та глянув на свою справу. Вийшло красиво, навіть із надлишком. Наприклад, вікно було майже повністю заклеєне різними фігурками. Місце тут знайшли навіть олені, що везуть Миколая з подарунками. Максим посміхнувся думці про те, що він знову поводиться як дитина.

Забурчав живіт. Мабуть, зрозумів, що їжа в нього не потрапляла з учорашнього вечора. Максим пішов на кухню та поставив сковороду на пічку, щоб зробити омлет з крабовими паличками. Але раптом вголос твердо промовив:

— Я буду пряники з молоком.

Дістав із пакета куплені пряники, а заодно молоко з холодильника. Хлопець не снідав так років із десяти. Його спочатку збентежила подібна думка, але, відчувши насолоду пряника та ностальгічний смак, він упокорився.

Наївшись, Максим знову глянув на список. Фільми.

Що ж, чому б і ні? Він увімкнув комп’ютер, знайшов «Сам удома», роздягнувся та вмостився на ліжку. Навіть зробив собі щось на зразок вежі з подушок.

А потім додав пару подушок із боків, щоб вийшла фортеця. Він, звичайно, довго не міг зрозуміти, з чого раптом дорослий чоловік збудував фортецю з подушок. Але з самого ранку його переслідували дивовижні ідеї, тому вирішив звикнути й до цієї.

Після перегляду фільму «Сам удома», Максим помітив, наскільки піднявся його новорічний настрій. Ще трохи — й він сам візьме вбрання Миколая, щоб ходити по хатах і вітати дітей.

— Тепер піду за подарунками!

Ці думки вголос почали лякати. Вони звучали, наче з самих надр душі. Але він знову зробив так, як сказав. Так було потрібно. Інакше доведеться відзначати свято в психіатричній лікарні.

***

У магазині перебувало багато покупців. Люди копошилися, немов мурахи в гонитві за крихтами, що впали з рота людини на пікніку. Було важко пробратися до відділу сувенірної продукції. Але відступати не можна.

Максу навіть тут доля допомогла. По гучномовцю передали, що у якомусь відділі продають горошок за двадцять вісім гривень та ананаси по тридцять п’ять. Майже весь потік людей із візками кинувся туди.

Стоячи біля сувенірів, Максим розмірковував. Кому він має купити подарунки? Завтра ввечері у нього вдома зберуться семеро людей. Олег з дружиною Ритою, Кирило, Руслан, Сашко з дівчиною Поліною та Вадим. Це була та сама компанія друзів, які могли не бачитися та навіть не телефонувати всі одинадцять місяців, але десь наприкінці грудня вони домовлялися разом відзначити Новий рік. Щось на кшталт традиції.

Спочатку подарунки потрібні їм.

Сімейній парі підійде сервіз із кремовими кавовими чашками, на яких написано «Насолоджуйся часом, коли п’єш каву». Вадим буде у захваті від мініатюрної вудки — він обожнює риболовлю. Ця вудка, що стоїть на п’єдесталі, прикрасить його холостяцьку халабуду. Руслану – боксерські рукавички. У нього вдома висіла боксерська груша, а рукавички він так і не придбав, тому вона продовжувала висіти без діла.

Кирило з почуттям гумору, йому потрібне щось прикольне. Сашкові — кілька ретро-номерів «Ігроманії», а Поліні буде достатньо м’якої іграшки. Максим залишився задоволений покупками.

— Потрібно прикрасити, — власний голос поступово перетворювався в щось жахливе, що зовсім не піддається контролю.

Довелося йти оформляти куплене. Спостерігаючи за тим, як миловидне дівчисько швидко відправляє речі в коробки, огортає пакувальним папером, оформляє стрічками та бантами, Максим подумав, що зараз нагадує собі не дитину, а жінку, яка піклується про близьких.

— А батьки?

— Вибачте? — дівчина, яка пакувала подарунки, підвела очі на хлопця.

Максим посміхнувся та промовчав. Він знову говорив вголос. Причому згадав про батьків. Дивно. Він вже щонайменше років п’ять їм навіть не дзвонив. Батько заборонив матері спілкуватися з недолугим синком. Але голос Максима все ще звучав переконливо.

Забравши презенти, хлопець придбав срібні сережки, про які мама мріяла десять років тому. Не те, щоб вони коштували дорого. Просто мама зазвичай нічого не купувала собі. Потім знайшов скляні раритетні шахи для батька.

— Хай лежить удома, — сказав він уголос. — Тільки запакуй.

Упакувавши й ці подарунки, Максим зібрався йти додому, як раптом знову сказав:

— Я куплю цукерок. І пакети святкові. Розфасую цукерки по пакетах і роздам дітям на вулиці. Шкода, що не можу це зробити для притулку.

— Бо грошей уже майже немає, — пробурчав сам собі Макс. — Усі новорічні заощадження практично витратив. Тільки на завтра трохи лишилося.

— Воно того варте, — тембр його голосу наче трохи змінювався. — Я піду додому, залишу там подарунки та повернуся на вулицю з цукерками. І вітатиму перехожих від щирого серця.

— А чи це не зовсім дивно?

— Люди просто забули про щире добро. Тому воно здається дивним.

Бабуся, що проходила повз Макса, перехрестилася.

Хлопець, який розмовляє сам із собою, здався їй сином диявола. Або звичайним наркоманом.

***

Максим усе зробив так, як збирався. Після того як він залишив подарунки вдома та встиг поїсти (цього разу нормально), він стояв посеред вулиці з мішком цукерок.

Святий Миколай у сучасному вигляді — саме таким він здавався на даний момент. Насправді він гадки не мав, що та чому відбувається, цей день був наче продовженням сну.

Але він наполегливо виконував всі шалені ідеї.

Мами відводили дітей убік, подалі від божевільного з мішком. З горем навпіл він виконав свою місію та роздав усі цукерки.

Замерз і поплентався додому з порожніми руками, сумний і щасливий одночасно. Все ж таки це був цікавий досвід. Виявилося, дарувати так само приємно, як отримувати.

— Ялинка, — почув він власний голос.

Не дійшовши до будинку, звернув у провулок, де продавали ялинки. Вибрав середню, пухнасту, пішов із нею додому.

***

Гаряча чорна кава, новорічні мелодії, а також прикраси, які Максим старанно вішав на ялинку, змусили його майже світитися від захоплення. Тепер хлопець був зовсім не схожий на ранкового похмурого дядька. З дитячою цікавістю він розглядав кожну куплену іграшку. Поставив подарунки під ялинку. Навіть сфотографував.

Стало досить пізно. Максим вирішив перевдягнутися в домашній одяг, але свій голос скомандував знову:

— Я поїду додому. До батьків, яких люблю.

Ця ідея здавалася найбожевільнішою з усіх. Хлопець навіть повагався, проте чомусь покорився. Ранковий Максим ніколи б не поїхав у ніч до батьків, за якими таємно сумував, але не міг переступити через гордість. «Новорічний» Максим зібрався за п’ять хвилин, взяв подарунки, та, навіть не повечерявши, поїхав у рідні краї, на інший кінець міста.

***

Від батьківського будинку тягло ностальгією та безтурботним щастям. Пахло маминими новорічними пряниками. З вікон на першому поверсі п’ятиповерхівки, де Максим провів дитинство, лилося різнокольорове світло від гірлянд.

Хлопець стояв біля під’їзда та не розумів, що робити.

Входити було страшно.

Він вирішив подивитись на подвір’я, де гуляв багато років. Оглянув його. Дитячий майданчик, невеликий пагорб та гаражі, посипані мерехтливим під ліхтарями снігом. Справжня новорічна казка, не інакше.

— Останній пункт списку.

Нічого не треба було думати. Просто робити.

Максим добрався до пагорба, поставив подарунки на землю та заліз нагору. У дитинстві горбок здавався надзвичайно високим, зараз — дуже маленьким. Але скотитися все-таки вийшло. Прямо на п’ятій точці. Максим навіть відчув, як по джинсах розтікається мокра пляма. Він скотився з пагорба ще раз, потім ще. Через п’ять хвилин зрозумів, що сміється. Збоку він виглядав як божевільний. Або щасливий.

— Пора додому.

Підняв подарунки та попрямував до під’їзду. Було страшно, але голос налаштовував на краще.

Двері відчинив батько. Він довго мовчки дивився на сина, насупивши брови. Макс нервово заторохтів:

— Я ненадовго заїхав. Завтра маю бути вдома. Якщо ти мене впустиш, звичайно. Бо якщо ні, то я поїду. Просто я… розумієш… я…

Раптом батько посміхнувся та м’яко вимовив:

— Вибач, синку, за те, наскільки я суворий. Заходь, ми тебе чекали!

Не пам’ятаючи себе від радості, Максим переступив поріг рідного дому, передав подарунки батькові й почав роздягатися. До них у коридор вийшла мама:

— Синочку, рідненький! А дива трапляються! Ми тебе у Миколая на той Новий рік загадали!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.